Леся Українка – літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач (Квітки) (13 (25).02.1871 – 19.07 (1.08).1913), великої української поетеси та драматурга.

Леся народилась у родині українських інтелігентів Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни Косач (з роду Драгоманових). Петро Антонович – юрист за фахом, випускник Київського університету, більшу частину життя служив у Волинській губернії в установах у справах селян. Він був членом київської «Старої громади», де познайомився з Михайлом Петровичем Драгомановим та його молодшою сестрою Ольгою.

Народилась Леся у місті Звягелі (Новограді-Волинському); в 1879 році родина переїжджає до Луцька, а в 1882 році – до власного маєтку в селі Колодяжному біля Ковеля. Саме Колодяжне, де вона формувалась як особистість, Леся вважала своєю малою батьківщиною.

Вже в ранньому дитинстві в житті Лесі проявились дві важливі риси – її хвороби та її надзвичайні здібності.

Хвороби. Леся народилась дуже кволою і потім все виглядала тендітною. В родині її любовно звали Зеїчкою (тоненькою билиночкою). В 1880 році в неї виявились ознаки хронічної хвороби, яку довго не могли визначити. Виявилось, що це дуже прикра форма туберкульозу кісток (кокситу). 11.10.1883 р. Лесі було зроблено операцію на вражених кістках лівої руки, але дуже скоро з’ясувалось, що вражено також кістки правої ноги.

Болі в нозі, то стихаючи, то підсилюючись до нестерпних, переслідували Лесю аж до 1899 року, коли в Берліні їй було зроблено вдалу операцію. Одужавши після неї, Леся змогла нарешті ходити відносно вільно.

Починаючи з кінця 1907 року у Лесі з’явилися ознаки туберкульозу нирок. Єдиною радою на цю хворобу було кліматичне лікування в Єгипті, де Леся провела зимові сезони 1909 – 1910, 1911, 1912 – 1913 років. Це були паліативні заходи, які уповільнювали розвиток хвороби, але не могли її спинити. У стані крайнього виснаження від поганої роботи нирок Леся згасла на 43-у році життя у містечку Сурамі в Грузії.

Здібності. Уже в ранньому дитинстві Леся виявила свої надзвичайні здібності (її сміливо можна назвати Wunderkind). Вона дуже рано навчилась читати і вже у віці п’яти років написала свої перші листи до Женеви, до родини дядька Михайла Драгоманова. У віці дев’яти років вона написала свій перший вірш «Надія», у 13 років вона вже мала надрукованими 2 поезії. Ці твори з’явились під псевдонімом «Леся Українка», який запропонувала її мати. У 14 років Леся – автор двох надрукованих перекладів повістей Гоголя та першої своєї поеми «Русалка».

Леся дуже любила музику й мала великі здібності до гри на фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу руки.

Через ту саму хворобу Леся ніколи не мала змоги відвідувати школу й набиралася знань від матері, приватних вчителів та постійного читання книжок.

Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що мабуть немає такого звука, якого вона не могла б виговорити. Вона вільно розмовляла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою та італійською мовами, писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування у Єгипті почала вивчати іспанську мову.

Блискуче знання мов відкривало перед нею всі багатства європейських літератур, новинки якої вона мала змогу читати в оригіналах.

Творчість. Основна тема творчості Лесі Українки – це національно-визвольна боротьба українського народу, упевненість у неминучій перемозі в цій боротьбі. Починаючи від таких ранніх творів, як поема «Самсон» (1888) та поетичний цикл «Сльози-перли» (1891), через високу патетику «Невільничих пісень» (1895 – 96) – аж до «Триптиха» та «Оргії» (1913), завершених в останній рік її життя – Леся Українка давала все нові й нові образи безкомпромісних борців за свободу проти тиранії усякого роду.

Ця політична поезія ніколи не була агітацією, пристосованою виключно до потреб біжучої хвилини. Не даючи ніяких порад щодо програми й тактики революційної боротьби, щодо конкретних шляхів втілення ідеалів свободи, і навіть не називаючи слова «Україна», Леся показувала романтичні картини цієї боротьби.

З якої б області вона не брала свої сюжети – чи з давнього Єгипту («В дому роботи», 1906), чи з історії давніх євреїв («У полоні», 1903, «На руїнах», 1904), чи з доби раннього християнства («Руфін і Прісцілла», 1908, «Адвокат Мартіан», 1911), чи з європейського середньовіччя («Роберт Брюс», «Давня казка», 1893) – скрізь ми бачимо чітко окреслених позитивних героїв, уособлення мужності, чесності, відданості ідеалам. І бачимо табір знахабнілих від безкарності деспотів, уособлення насильства, розбещеності й деморалізації. Зіткнення цих сил, у відповідності до правил романтизму, найчастіше закінчується трагічно, але завжди загибель героїв у Лесі Українки виявляється необхідним кроком до перемоги.

Основними джерелами творчості Лесі Українки були її внутрішні переживання та літературні враження (на яких засновані згадані вище твори). Її переживання відбилися у цілому ряді блискучих ліричних поезій, починаючи від раннього циклу «Зоряне небо» (1891) – аж до циклів «Весна в Єгипті» (1910) та «З подорожньої книжки» (1911), написаних у повному розквіті її таланту. З цього ж джерела випливають і деякі інші її твори, наприклад, оповідання «Голосні струни» (1897).