Білківська сільська рада

Хустського району, Закарпатської області

Телефон: (03144) 75280

Про село

До складу Білківської ОТГ входить шість сіл: Білки, Імстичово, Луково, Малий Раковець, Великий Раковець, Заболотне.

Білки

Історія

Про походження назви села переповідають дві легенди. В першій розповідається про красиву бідну дівчину-білявку Більку. Білька працювала в багатого, старого чоловіка, котрий закохався в неї. Але вона любила бідного хлопця і не відповідала взаємністю панові. Та батьки наполягали, щоб дівчина вийшла за нього заміж. Білька з горя пішла до потоку і втопилася. Селяни відомстили за дівчину: вбили пана і спалили маєтки. Потік на її честь назвали Білка, а поселення, яке виростало на його берегах — Білки.

За іншою легендою, на місці майбутнього поселення збиралися люди, щоб торгувати. Навколо того місця були дерева, а на тих деревах жило багато білок. Кожного разу, коли люди хотіли пояснити іншим, де це місце торгівлі розташоване, їм було важко. То так і почали — просто, але зрозуміло: «Там, де білки».

На території села виявлено залишки трьох поселень доби неоліту (IV—III тисячоліття до н. е.), знаряддя праці людей бронзової доби (II тисячоліття до п. е.). Поблизу Білок знаходиться великий курганний могильник куштановицької культури, досліджений 1949. При розкопках у курганах були виявлені поховання — перепалені людські кістки в глиняних урнах або в неглибоких ямках і сліди тризни — залишки вогнищ та битий посуд. Могильник датується 8—3 ст. до н. е. Поблизу нього відкриті залишки тогочасного поселення. Можливо, з цим поселенням зв’язаний скарб бронзових виробів (13 браслетів, 2 кельти, наконечник списа), знайдений в околицях Б. 1951. Поселення та два могильники, що датуються VI—III ст. до н. е., мають спільні риси з пам’ятками матеріальної культури скіфського часу в Придніпров’ї. На околиці села збереглися залишки слов’янського городища VIII—IX століття н. е. площею понад 2 тис. кв. м., округлої форми, оточеного ровом і земляним валом.

Період Угорського Королівства

Назва Bilke (Bilki) вперше згадується в дипломах в 1238 році під назвою Bylke.

У 1238 р. Король Карл Роберт відвідав Білла на кордоні Білач Білкей Карачун, який включав область пізніше Лукова, Містик і Глазго.

У 14 столітті село була власністю сім’ї Білкей, потім господарями Горзов, Липчеї, Ілошваї і Зейкани.

У 1435 р. Карачоні отримують від угорського короля власний герб і дворянське прізвище Горзов (Gorzó). У 1451 р. Янош Карачоні успадковує прізвище батька Горзов. На феодала трудилося кілька тисяч залежних селян. Крім панщини (по 3-4 дні на рік), селяни несли важку ношу церковних повинностей. З 1351 р. була введена дев’ятину на користь феодала. До кінця XV в. на кріпаків були звалені нові податки і повинності. Додався комітетський податок на утримання жупного управління, була розширена церковна десятина, яка поширювалася на всі галузі селянського господарства. Панщина на феодала в XV в. досягла 30-40 днів на рік, додалася повинність на користь церкви (роковини), натуральна подати на користь священика (кобліна) і ряд інших повинностей.

Період Австрійської імперії

На початку XIX століття в Білках діяла шахта по видобутку залізної руди, чавуноливарне підприємство, тартак та декілька млинів. У Білках також випалювали вапно. А в 1822 році кілька дворянських сімей одержують від короля право займатись торгівлею і відкривати млини та корчми.

З 30-х років XIX століття Білки, вигідно розташовані в центрі Боржавської долини, починає рости як торговий центр. Білківські ярмарки скоро стають відомими не лише на Закарпатті, а й у Галичині, звідки селяни приїжджали купувати велику рогату худобу. За королівським реєстром село було віднесено до категорії сільських містечок.

За переписом 1828 року, у Білках було понад 120 будинків, у тому числі 28 домів горожан, 28 — кріпаків-йоббадіїв, 42 — желяри, 23 — піджеляри.

І. Франко, маючи намір досліджувати земельний голод, соціально-економічне та правове становище закарпатських селян, писав 1883 року в листі до М. П. Драгоманова, що він зацікавлений побувати в Білках,

«…про котрі писано мені, що у них і досі задержалась якась стара форма земельної общини, і то, мабуть, чи не заснована па спільній управі полів…«

…про помилку цього міфу, що І. Я. Франко буцімто мав намір приїхати в с. Білки Закарпатської обл.:

Юрій Качій, історик — краєзнавець, у 1960—1970рр зробив похибку цієї інформації.  В листі І. Я. Франко до М. П. Драгоманова у 1883 році мав на увазі інше село Білки не те що розташоване в Закарпатті, а те що — в Прикарпатті…

Період Австро-Угорщини

У XIX ст. Білки — містечко Верховинського повіту (округу) Березького комітату. Поселення в цей період мало печатку з власним гербом — зображенням дубової та виноградної гілок.

Після війни в Білках розпочинається активна пропаганда комуністичний ідей колишніми військовополоненими, які поверталися в рідне село.

26 квітня 1919 війська боярської Румунії вступили в село.

Чехословацький період

В 1919 році Білки, як частина Закарпаття, входять до складу Чехословаччини.

Розвиток медицини та освіти

В селі діяла початкова школа з українською мовою викладання та легендарна найвідоміша школа Боржавської долини 20-40 рр. — Білківська горожанка. Горожаньску школу відкрито у 1923 році. Записалось тоді 60 учнів, а в 1933 році їх стало вже 509. Першим директором школи було призначено Едуарда Янського. Учнями тут записались не тільки діти з Білок і Боржавської долини, але й з найдальших закутків Підкарпатської Русі: з Богдана, Бистрого, Тюшки, Нижнього Студеного, Солотвина, Липецької Поляни, Лугу, Дубового. Крім закарпатців, навчались русини із Пряшівщини. Приймали в горожанку учнів, які закінчили чотири класи народної школи. Умови прийому такі: записне — 10 корун; шкільна оплата — 20 корун, не білецькі давали ще 10 корун доплати. Бідні діти, або як їх називали — «худобні», звільнялися від оплати, їм видавали безплатно підручники. Для засвідчення худобності треба було представити спеціальне свідоцтво з нотарського уряду. У 1925 році на пожертвування Червоного Хреста збудовано інтернат на 30 місць.

У 1933 році з 509 учнів — 325 селянського походження. Тут вчились українці, словаки, чехи, німці, євреї. У 1933 році налічувалось 13 класів: 8 українських і 5 чеських. Чеські класи формувалися в основному з дітей торгівців, ремісників єврейського походження, а також з дітей чеських адміністраторів, жандармів, працівників лісової управи.

Вчительська корпорація складалась з 20 вчителів. Три духівники-священики вчили релігію: греко- і римо-католицьку та греко-східну (православну) і єврейську. Особливо відомими стали педагоги Петро Світлик, Михаиле Фущич, Михаиле Пуйо, Михаиле Бейловарій. Високі ідеї українського патріотизму прищеплювали вихованцям педагоги з Галичини Марія Руда, Олександр Концевич.

Найбільший стаж роботи серед вчителів за період 1923-33 рр. мали Іван Тромбола, Юлій Добра, Емма Горватова, Іван Гевкан.

Уроки проходили у дві зміни. Перед полуднем вчились білківські діти, а після обіду — інтернатські і з навколишніх сіл.

Єлизавета Петрашко з Імстичова, яка поступила в перший клас горожанки 1 вересня 1923 року, описує, що до школи вона йшла пішки. Мати на їжу донці давала яйця і кусник кукурудзяного хліба. Пізніше Є. Петрашко працювала тут вчителькою.

За кількістю учнів класи були великі. Наприклад, у I класі — 65 учнів, ПА — 45 учнів (1933 р.). Наука тривала з 7.50 до 18.25 середньоєвропейського часу.

У ІІ-IV класах вивчалась німецька мова. Особливо багато уваги зверталось на прищеплення учням, крім наукових знань, практичних навичок. Дівчата вчились домашньої науки — як бути чемною дівчиною, файною господинею. Раз на місяць — у понеділок варили їсти, пекли печиво, естетично оформляли стіл, вправлялись у способах подавання страв. Наставники готували їх як майбутніх берегинь домашнього вогнища. Юнаків вчили вимірювати площу полів, складати їх план, виготовляти шкатулки з дерева, токарної справи по дереву, робити палітурки для книг, виготовляти шахи, випалювати картини на дереві.

При школі діяв дитячий хор і самоосвітній гурток. Самообразуючий гурток (збережено його первинну назву — авт.) очолював вчитель Петро Михайлович Світлик. За три роки (1930-33 рр.) було підготовлено 46 рефератів. Ось лише окремі їх теми: «Історія малярства», «Телефон», «Літак», «Про тютюн», «Про Хустський замок», «Про чоловіка», «Кисень і азот», «Народні звичаї у нас», «Наполеон Бонапарт», «Пригоди Одіссея», «Тарас Шевченко» тощо.

Учні збирали фольклорні твори. Вперше було записано стару колискову пісню з Імстичова «Спи, дитино, колишу тя», «Голубе, голубе, рад бим жити». Це зробив А. I. Зейкан. Драматичний гурток разом з хором давали виставу «Запорожець за Дунаем» у залі торговця-крамника Прінца. Учнівський хор у прямій передачі виступав по Кошицькому радіо.

Шкільна бібліотека славилась прекрасними зібраннями творів класиків української, російської та чеської літератури. Якщо хтось хотів добре знати історію України, Закарпаття, то він міг взяти літературу в бібліотеці товариства «Просвіта», яку опікував Іван Ігнатко.

Розширювався кругозір і доповнювались знання учнів завдяки екскурсіям. Особливу увагу звертали на мету і значення подорожей. Екскурсії вражали масовістю. У 1931 році до Мараморош-Сигета відправилось одразу І60 учнів. 3 приходом у село радянської влади школа почала занепадати, педагоги і учні покидають альма-матер. Після 1944 р. припиняється літопис цього закладу

Період Другої світової війни

25 жовтня 1944 року радянські війська увійшли до Білок.

Радянський період]

В рамках примусової колективізації від селян відбирали земельні наділи і залучали до колгоспів.

Населення

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 7671 особа, з яких 3822 чоловіки та 3849 жінок.[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 8078 осіб.[2]

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[3]

МоваВідсоток
українська98,91 %
російська0,73 %
угорська0,21 %
польська0,04 %
білоруська0,02 %
молдовська0,02 %
словацька0,02 %
циганська0,01 %

Архітектура, пам’ятки та пам’ятники

Церква Успіння пр. богородиці. 1838.

Очевидно, кілька століть тому в Білках було багато римо-католиків і вони мали свій храм, що занепав у час реформації. Чисельною мала бути і руська громада, оскільки до Білок належали два монастирі: «Archimandria Sanctae Cruсis de Bilke», що стояв на горі Городище між селами Імстичево і Луково, та «Archimandria de Komorod» на так званому Телячому цвинтарі, а ще давніше це місце звалося Комариним полем.

У 1692 р. згадують дві церкви. У 1748 р. в селі були дві дерев’яні церкви: верхня — Вознесіння Господнього, нижня — Пресвятої Богородиці. Філії були в селах Осій та Дубровка. У 1797 р. була лише одна дерев’яна церква, а також дерев’яна фара, вкрита соломою. У кінці XIX ст. на тих місцях, де колись були дерев’яні церкви, стояли дві каплиці: верхня присвячена Вознесінню Господньому, нижня — Успінню пр. богородиці.

У Мукачівському монастирі була книга «Меч духовний» (Київ, 1667) Лазара Барановича з записом ієрея Михайла Білецького від 8 лютого 1721 p., який свідчив, що книгу куплено в Білках у пана о. Михайла Юрканича.

Запис від 6 травня 1825 р. повідомляв, що книгу купив углянський парох Петро Ан-друхович у куратора Іоана Голувки. У бібліотеці Національного музею в Будапешті зберігається «Евхологіон» 1604 р. з написом, що купив цю книгу Іван Кушнір Білецький і передав своєму зятеві, попові раковецькому.

Теперішня церква — це велика мурована базиліка з бароковою вежею над входом, зміцненою двома контрфорсами. Табличка на фасаді повідомляє, що церкву споруджено з 1797 по 1822 р. за священика В. Романця та куратора С. Андрашка. Відомо, що інтер’єр розмалював знаний художник Ф. Видра, а куратор Михайло Копинець твердить, що на стелі є дата «1865» і підпис художника Іоана Вайріха, який працював з Ф. Видрою в селах Горбок та Мала Розтока. З 1997 р. роблять реставрацію всього малювання. Бічні вівтарі в святилищі мають гарні образи.

Образ у північно-східній частині має напис: «В память Михаила Уйгелья — бывшего Пароха Білецкго, Его Позоставшейся Вдовицы Гжи Юліанньї Алмашієвой иждивеніємь». У липні 1939 р. навколо церковного подвір’я вимуровано огорожу. У 1948 р. церкву закрили, 9 січня 1953 р. зняли з реєстрації діючих храмів і планували знести, але споруду вдалося перетворити на музей атеїзму і таким чином врятувати. Церкву повернуто греко-католикам у 1989 р. Громаду очолив подвижник віри, світла і мудра людина о. ЧСВВ Павло Мадяр.

Після ліквідації греко-католицької церкви в 1949 р. багато священиків продовжували свою діяльність підпільно. Серед них був і парох села Білки Петро Орос.

Уночі 28 червня 1953 р. його застрелив міліціонер, коли він ішов сповідати хворого. Останки мученика виявили аж у 1992 р. і перенесли їх у муровану каплицю біля церкви. Інший білківський священик Іван Попович був у концтаборі з 1946 по 1953 р.

– Церква св. Петра і Павла. 1939.

Першою православною церквою була простенька дерев’яна церква Благовіщення, що мала окрему дзвіницю і стояла на теперішньому цвинтарі. Оснування мурованого храму Христа Спасителя освятив єпископ Дамаскин 23 червня 1935 р. Кажуть, що автором проекту був німець. Храм будували селяни, він мав обійтися селові в півмільйона чехословацьких корон. Жертовністю відзначилися Петро Гедзур, Михайло Палаташ, Юрій Біров та інші. Землю купили в місцевого єврея. Восени 1937 р. церкву вкрили дахами. Довжина церкви (всередині) 35 м, ширина — 17 м. Великі залізобетонні колони несуть баню, дзвіницю і досить просторі хори. У 1964 р. дахи вкрили бляхою. Ікони намалював художник Федір Ґоґола, стінопис виконав Іван Андрішко в 1982—1983 р. Два бічні іконостаси та два аналої вирізьбив Михайло Росада.

Першими священиками були о. Іван Бігар та о. Василь Самош, після них — о. Михайло Розман, якого 35 років тому змінив теперішній священик о. Георгій Чулей.

– Свято-Успенський греко-католицький храм в селі Білки — архітектурна пам’ятка XVIII ст. У радянські часи тут був музей атеїзму, завдяки якому вдалося зберегти унікальні розписи 1863 р. Фердинанда Видри та Іоана Вейріха. Біля церкви розташована капличка з мощами підпільного отця Петра Ороса, застреленого міліціонером у 1953 році.

– Білки асоціюються не з храмовим святом і навіть не зі сливовицею, а з неймовірної сили богатирем Іваном Фірцаком-Кротоном, який народився в цьому селі і помер у ньому. У 1928 році він був визнаний найсильнішою людиною планети. Деякі силові трюки дужого закарпатця досі ніхто не може повторити. Білківчани пишаються земляком і не втомлюються повторювати вражаючі факти про нього. 26 липня 2009 до 110-річчя від дня народження Івана Фірцака в центрі с. Білки йому відкрили пам’ятник. Монумент виконав скульптор Микола Глеба із суцільної гранітної брили вагою 7,5 т. Позував для пам’ятника Василь Вірастюк.

– Міні-скульптури Білки

19 квітня 2016 року, на центральній площі с. Білки, що на Іршавщині, відбулося урочисте відкриття скульптурної композиції на честь жертв голокосту. Пам’ятний меморіал встановлено спільно з Міністерством зовнішньої економіки та закордонних справ Угорщини і Білківською сільської рад. «Альбом Аушвіц» — унікальний документ, єдине збережене фотосвідчення масового вбивства євреїв у концтаборі 35 років зберігала, а потім передала в дар меморіалу «Яд Вашем» Лілі Якоб-Зельманович Мейер. Сама родом із Закарпаття, з села Білки, що на Іршавщині. Скульптура створена у вигляді вантажного вагону, викованого з заліза з дотриманням всіх пропорцій. Спереду нього люди, які виходять. На основі однієї з фотографій з «Альбому Аушвіца» скульптор зобразив мить, коли транспорт прибув до концентраційного табору. Вагон стоїть на краю прірви, звідки немає дороги ні вперед, ні назад, — саме так відійшли у вічність мільйони людей. Автори пам’ятника — скульптор Михайло Колодко та коваль Василь Криванич.

Пам’ятник тверезості

На місцевому кладовищі ще в 1874 році був встановлений хрест з написом: «Памятникъ братства тверезости заведеного отъ Пия ПАПЫ IX 1874». На зворотній стороні написано: «Крест победил поганство Победит и пьянство»

Цю фразу, як відомо залишив відомий філософ Кепі, чиї слова викарбували на камені від імені понтифіка.

Ще одна памятка: Найстаріший календар Закарпаття — 6 століття до нашої ери (знайдений у селі Білки)

На зорі становлення людської цивілізації рахунок часу вівся за зміною дня і ночі, по пальцях (звідси декади, 20-денки в календарі майя), у подальшому — за фазами Місяця: новий (молодий) місяць і повний місяць. З появою рільництва виробничі інтереси вимагали враховувати час і за сезонами, який визначався весняним і осіннім рівноденням, літнім і зимовим сонцестоянням. У Давньому Єгипті цим займалися спеціальні люди — жреці, які на основі вивчення астрономічних явищ прослідковували зв’язок пір року і термінів сільськогосподарських робіт. У Римі вважалося, що перший день весни припадає на знак Водолія, літа — на знак Тільця, осені — Лева, зими — Скорпіона. Науці відомі народи, які тривалий час користувалися місячним календарем, що складався з 10 місяців по 28 днів. Виник він ще в пізньому палеоліті і дожив до наших днів, наприклад, в індіанців Північної Америки. Цей календар відставав від сучасного на 85 днів. Якщо порівняти його з білківським, то останній набагато точніший.

Відомі люди

Народилися

  • Гіга Степан Петрович — Народний артист України (2002), композитор, аранжувальник, вокаліст.
  • Зейкан Юлія Петрівна (народилася 1943) — українська письменниця.
  • Ігнатко Іван Олексійович — український політичний діяч, депутат Сойму Карпатської України.
  • Мигович Ганна Олександрівна (Попсабова; 1946—2000) — українська майстриня художньої кераміки, живописець, графік. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
  • Пітра Юрій Юрійович — двічі Герой Соціалістичної Праці.
  • Фірцак Іван Федорович — спортсмен-важкоатлет.
  • Петро Ряска (народився 1975) — художник, живописець, перформер.[1]
  • Панющик Михайло Петрович — професор кафедри електронних систем, кандидат технічних наук, голова вченої ради УжНУ, кавалер ордена Богдана Хмельницького.
  • Лілі Якоб-Зельмановіч Меєр [2](англ. Lili Jacob) (1925—1999 року, США) — ув’язнена концентраційного табору Аушвіц, зберігачка «Альбому Аушвіца»[3].
  • народився Радич Іван (-Jenő Radics (1889) композитор і автор пісень: Az esküvődön én is ott leszek A férfi mind ördög fajzat Debreceni leány, valamennyi zsivány A világon nincs gazdagabb senki nálam Mézeskalács-szív. Olyan jó néha egyedül lenni A ligeti kis padon Bolond aki szerelmes Вони були хітами у 1930-х роках. — Він винайшов запатентований у 1911 році світовий годинник.

Імстичово

Імстичово — село в Білківській громаді Хустського району Закарпатської області України. Розташоване на відстані 12 км від районного центру, на лівому березі річки Боржави та за 2 км від залізничної станції Імстичево. Населення — 2729 осіб (2001).

На території Імстичова люди оселились ще в епоху бронзи. Тут було знайдено скарб бронзових виробів епохи пізньої бронзи (наприкінці II тисячоліття до н. е.).

Перша письмова згадка про село виявлена у документах за 1351 рік під назвою Misztice[1]

У XV столітті Імстичово належить до маєтку феодала Карачоні, що мешкав у селі Білки. До маєтку належали також села ДубрівкаВеликий РаковецьМалий Раковець, Комар, Розтока.

У XVI столітті село належало родинам Зейкан (угор. Zékán) та Кішфалуші (угор. Kisfalusi), пізніше — родині Добра, яка у 1659 році отримує привілеї від короля Леопольда.

1795 року угорський дослідник Андраш Вальї (угор. Vályi András) у своїй книзі «Magyar Országnak leírása» («Опис країни Угорщини») описує Імстичово, як русинське село, та засвідчує монастир отці Василіян.[2]

Село з 1844 року мало власну гербову печатку.

Елек Фийнєш, у «Географічному довіднику Угорщини» за 1851 рік подає такі дані: «Імстичово — русинське село, розташоване в Березькій жупі неподалік кордону з Марамороською жупою: 16 римо-католиків, 805 греко-католиків, 10 реформатів, 16 юдеїв. Греко-католицька парохія. Монастир Василіян. Оточене лісом та луками, земля середьної врожайності. Належить родинам Горзов, Липчеї, Добра, Ровжак, Ілошваї та монастирю»[3].

За переписом 1891 року в селі налічувалось 1448 мешканців[4]. Вже у 1910 році — 1863 мешканців (здебільшого русинське населення), а також невелика угорська громада. 1940 року в селі було мешкало 2322 жителів, серед них 2188 греко-католиків, 7 римо-католиків, 1 православний, 1 реформат та 125 юдеїв[5].

Станом на 1991 рік в селі мешкало — 2800 осіб.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2595 осіб, з яких 1237 чоловіків та 1358 жінок.[6]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 2729 осіб

Село Імстичово має три церкви, що в народі звуться нижня, середня і верхня. Нижня — присвячена Різдву Святої Богородиці, верхня — монастирська.

1692 року церкви в Імстичові та Лукові були дочірніми церквами Імстичівського монастиря. Згідно з візитацією, у 1748 році у селі була дерев’яна церква з одним дзвоном та проживало 50 греко-католиків. У церковній книзі «Октоіх» є запис, що придбала її Марія Добрай зі своїм чоловіком Ільком 25 травня 1746 року.

1797 pоку, за священика отця Чину Святого Василія Великого Йосипа Дем’яновича стіни кам’яної церкви були наполовину вимуровані і намісництво вирішило допомогти закінчити церкву.

Ця церква разом з мурованими церквами Імстичівського монастиря та села Лукова творить групу найдавніших мурованих церков Іршавщини. Вони мають кращі пропорції, ніж пізніші церкви, а також чіткіше окреслені ознаки стилю бароко. Цінними мистецькими пам’ятками є давній іконостас, вівтар, настінне малювання, а також скульптура Богородиці. Церкву залишено у власність православним. 1988 року зроблено ремонт, проведено електрику, встановлено люстри та світильники.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці споруджена у 1798 році, нині є православною. 1990 року свідома громада, позбавлена права молитися у Монастирі, довго молячись по хатах людей, вирішила побудувати окремий храм на прекрасній живописній місцевості між православним і монастирським храмами. Таким чином був побудований Храм Божого Милосердя. Будівництво очолив отець Михайло Васько і воно тривало на величезному ентузіазмі, допоки у 1993 році закінчились ресурси та фінансові можливості його добудови. Розміри церкви порівняно досить великі — 40 на 15 метрів.

1949 року імстичовський парох Михайло Тербан був засуджений на 25 років таборів. Повернувся з ув’язнення у 1955 році.

Греко-католицький монастир Василіян розташований у селі Імстичово на горі Бокочовиця на висоті 220 м над рівнем моря. Першою згадкою про монастир є дарча грамота селянина Улашина, датована 16 червня 1654 року. Цією грамотою селянин заповів під будівництво монастиря землі, які йому належали. Монастир засновано 1661 року уродженцем села єпископом Йоаникієм Зейканом[9], шляхтичем, який був місцевим парохом, а впродовж 16511687 років — мукачівським єпископом. Також із грамоти Улашина відомо, що ігуменом обителі був син цього владики. Згодом, у 1664 році княгиня-вдова Юрія ІІ Ракоці Софія з роду Баторі ставить на єпископський престол в Мукачеві Партенія Петровича, а єпископа Зейкана змушує перебратися до Імстичовського монастиря. 1665 року Імстичівський монастир прийняв Унію. 1676 року завершено будівництво монастиря. 8 листопада 1686 року Йоаникій Зейкан помер в Імстичові і після його смерті ігуменом монастиря обрали ієромонаха Доротея. Відомо, що у рік смерті Зейкана в монастирі було четверо ченців.

Спершу монастир складався з дерев’яного корпусу келій, малої церкви і господарських споруд. 1748 р. там було три монахи. У XVIII ст. до монастиря в приєднали обителі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Бороняві, а у 1750 р. — Зарічанський монастир святого Миколая. Станом на 1767 р. Імстичовський монастир належав до восьми найбільших василіанських чернечих осередків Мукачівської єпархії. У 1756 році в монастирі перебували п’ятеро ченців на чолі з отцем Боніфацієм Грецулою, у 1775 — дев’ятеро, 1795 — семеро.

У червні 1756 року проведено візитацію монастирів Мараморощини, серед яких фігурує й Імстичовський монастир. За результатами обстеження відомо, що в монастирі були три старі келії та трапезна, які перебували в занедбаному стані та потребували ремонту. Дерев’яна церква та дзвіниця, на якій знаходились чотири дзвони, перебували в доброму стані[10].

Монастир утримував велике господарство, мав наділи у чотирьох селах та 33 селянських господарства. Підтримувався великими пожертвами. Так, 6 липня 1765 року Гриць Попович-Зейкан подарував монастирю дві ниви у «Волоській долині», а 1781 року граф Шенборн передав монастирю ділянку землі згідно з угодою, укладеною із єпископом Андрієм Бачинським. 1772 року за ініціативою єпископа Андрія Бачинського почав споруджуватися сучасний монастирський комплекс. Цегляну Михайлівську церкву побудовано впродовж 17971798 років.

1816 року в монастирі перебували семеро монахів, у 1821 році — п’ятеро, 1837 році — шестеро, 1856 році — четверо, 1866 році — п’ятеро і 1870 році — шестеро.

Впродовж 19151939 років — настоятелем монастиря був ієромонах-василіянин Петро Котович. У 1931 році відбулось відродження чернечого життя в Імстичові у зв’язку з реформою Василіянського чину, оновлено монастирську церкву. Розписи у синьо-жовтих тонах у ній виконав професор Василь Королів-Старий.

Монастир був сильно пошкоджений під час Другої світової війни. Після донесення на ігумена Імстичівського монастиря, що він нібито переховує січових стрільців, 1719 березня 1939 року угорські війська напали на Імстичовський монастир. Монастир був підданий артилерійському обстрілу та закиданий гранатами. За свідченнями очевидців, один танк виїхав на монастирську гору, заїхав на подвір’я монастиря і, обертаючись, по черзі обстрілював усі вікна[11].

Після приходу радянської влади, у 1945 році, у монастиря конфіскували 50 га землі, сад, сільськогосподарський реманент, а також коней, корів та кіз. У березні 1947 року монастир перетворили у в’язницю для ченців василіан. Першими сюди перемістили 32 ченця із Чернечої Гори, а згодом — із Малого Березного, Бороняви та Середнього.

Монастир було закрито 1951 року, а в його приміщеннях відкрито інтернат для дітей з розумовими вадами. Згодом монастир було відновлено.

1 липня 1994 року василіанський монастир в Імстичовому було внесено в Реєстр пам’яток архітектури та містобудування України національного значення.

Нині в монастирі є 4 монахи. При ньому діє загін скаутів. Настоятель монастиря — отець Клементій, з 2012 року настоятелем є отець Михайло.

У селі на потічку Бистрий функціонує давній водяний млин. Наприкінці XIX — на початку XX століття в верхів’ях побудовано ряд гідротехнічних споруд — 3 водяні млини, 1 пилораму з використанням енергії води та «олійницю» — виробничі приміщення, де виробляли соняшникову олію за спеціальною технологією. Пилорама згоріла у 1982 році, останню олійницю розібрали на будівельні матеріали у 2001 році. До наших часів зберігся старий водяний млин, у якому мешканець села Імстичово Биба Михайло працював мірошником з 1947 року до листопада 2010 року. Будівля млина складається з двох приміщень — виробничого, де знаходяться механізми млина, та житлового, у якому раніше проживав мірошник з сім’єю. До млина веде спеціальний канал з потоку Бистрий довжиною 500 метрів — він забезпечував перепад висоти води та її подачу на колесо млина. Швидкість обертання колеса регулюється спеціальною заслонкою дерев’яного лотка, з якого потік води падає на колесо. Сумарна потужність водяних гідротехнічних споруд становила приблизно 1 кВт на один об’єкт — разом майже 5 кВт/год.

Нині правий та лівий берег річки Боржава з’єднують 30 мостів довжиною від 10 до 220 метрів. Стосовно найстаршого мосту, який зберігся до наших часів, то ним є міст поблизу села Імстичова, споруджений майже 100 років. Конструкція мосту, довжиною 50 метрів має чотири опори — дві проміжні «бики» та дві берегові «засади». На бетонному фрагменті огорожі викарбувана дата — 1913 рік. Цю дату можна вважати датою народження мосту. Існує багато версій причин спорудження цього мосту: за однією з версій причиною став особливий статус мешканців села Імстичова — серед них були «нямеші» — вільні люди; за іншою — заснований у XVI столітті чоловічий монастир о. Василіан; і ще за переказами місцевих старожилів ймовірно його будівництво стало наслідком «Верховинської акції» Едмунда Егана — за часів Австро-Угорської імперії.

Відповідь більш практична — якщо головний торговий шлях з Верховини до Притисянської низовини проходив по правому березі Боржави, то лівий берег залишався тривалий час ізольований. Перейти на лівий берег Боржави можна було тільки влітку по заростях декількох річок. Найближчий дерев’яний міст знаходився нижче течії на відстані 15 км. Торговельні шляхи для мешканців сіл Імстичова, Луково, Малого та Великого Раківця пролягали скоріше через гори до міста Хуст, який належав до Мараморошського жупанату.

Особливістю такої торгівлі було те, що в Березькому жупанаті існували заборони на певні види торгівлі, зокрема сливовиці, на той час в Мараморошському — вона вільно продавалася. Якщо в селі Білки розташовувалися королівський маєток та державні представники, то село Імстичово з сусідніми селами були прихистком вільнолюбивих людей. Річка Боржава та гори були ідеальним природними захисниками. Топоніміка назви села Імстичово тому може бути підтвердженням — його назва і в угорській, і в чехословацькій назві ідентична: Misztice.

Спорудження бетонного мосту мало на меті посилення адміністративного впливу на жителів лівого берегу річки Боржава — сіл Луково, Імстичово, Малий Раковець та Великий Раковець. Окрім того, будівництву мосту передувало введення в експлуатацію в 1908 році вузькоколійної залізниці Берегово — Кушниця.

Відомі люди

Луково

Луково — село в Білківській громаді Хустського району Закарпатської області України.

Перша згадка на початку 16 століття.

Особливу увагу привертає село Луково на Іршавщині, де колесо історії все ще обертається… Тут майже 200-річний водяний млин і досі зберігся в робочому стані на подвір’ї родини Сенинців. Їхнє господарство — це певного роду музей, куди приходить багато відвідувачів, аби подивитися на унікальну історичну споруду. Цей млин (він розташований поруч із невеличким житловим будинком). Раніше в селі були три млини, два з яких належали церкві, після приходу радянської влади ці споруди передали в колгосп, і люди по черзі ними користувалися. Щоправда, за гроші: за 1 кг перемеленого борошна платили 1 копійку, а на Великдень ціна зростала до 2 копійок. Після розпаду колгоспів занедбали і млини у Лукові. З трьох діючих залишився один — той, що у Сенинців. Щиро кажучи, і він міг зникнути, якби не… луківці. «Якщо нормальна вода — то за півтори години може перемолоти півтора центнера».

Тепер на подвір’ї Сенинців над маленьким потічком красується великий млин — вода жваво обертає колесо, яке рухає всю конструкцію. Млином користується ціле село. Але тепер не так часто, як раніше.

Церква св. великомученика Дмитра. 1796.

У XVIII ст. церква в Лукові була філією Імстичівської парохії. У 1748 р. дерев’яна церква була вкрита соломою. У 1797 р. рада намісництва обговорювала питання про закінчення спорудження мурованої церкви, але на кам’яній арці вхідних дверей зберігся напис: «POKУ БОЖА AΨЧS (1796) М.ЮНІЯ ДНЯ Л (30)», отже, луківську церкву будували приблизно в один час із імстичівською та монастирською.

Усі три церкви походять з кінця XVIII ст. і мають ряд спільних конструктивних ознак і гарну художню розробку стін та башт. Усе це ставить ці храми між чудові пам’ятки Закарпаття в стилі бароко. Вхід церкви оздоблював гарний бароковий рельєф з кам’яною плитою, на якій було написано прізвища фундаторів церкви.

На жаль, під час одного з останніх ремонтів до західного фасаду прибудували закритий коридор і зруйнували барокове обрамлення. Розповідають, що попередня дерев’яна церква стояла поряд, а коли кам’яна вже була готова, то ніхто не насмілювався перенести до неї престол, бо казали, що хто це зробить, — помре. Проблему вирішили так, що запросили старого священика з сусіднього села, який узяв на себе перенесення.

Усередині церква дуже затишна. Іконостас уже новий, роботи місцевого різьбяра Івана Ляха, але ікони старі. Напис на звороті намісної ікони Ісуса Христа повідомляє, що храм оновлювався за єпископа П. Ґебея (тобто в кінці 1920-х років). Священиком тоді був Іван Лендєл, кураторами — Василь Лях, Василь Фанта, Штефан Фанта, Федор Зейкан, церківником — Іван Лях. Розписи в храмі робив Іван Андрішко у 1958 р. Останнє малювання інтер’єра здійснив у кінці 1970-х років художник Іван Фанта.

У вежі написано дату — 1834, що, можливо, свідчить про час одного з ремонтів. У останні роки XIX ст. дубові шинґли на дахах замінили цинковою бляхою.

Біля церкви стоїть проста каркасна дерев’яна дзвіниця з трьома дзвонами. Найбільший дзвін має напис по-угорськи та по-українськи — «ВОЙНОВА ПАМНЯТЬ 1914—1918». Менший дзвін відлив Арношт Дьєполд у Празі в 1921 р. для православної громади, а найменший — виріб ужгородської фірми «Акорд» з 1927 р. Церкву оточує мальовничий кам’яний мур з чотирма проходами.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1493 особи, з яких 732 чоловіки та 761 жінка.[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1558 осіб.[2]

Малий Раковець

Малий Раковець — село в Білківській громаді Хустського району Закарпатської області України.

В селі Малий Раковець є 3 школи, 1 дошкільно-навчальний заклад. Село Малий Раковець розташоване за 18 км від районного центру, у сприятливих кліматичних умовах на півдні Закарпаття. Село межує з Хустським і Виноградівським районами, селами: Імстичево, Великий Раковець

Поблизу села розташована гора Тупий — найвища вершина масиву Тупий (частина Вулканічного хребта) в Українських Карпатах.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2941 особа, з яких 1422 чоловіки та 1519 жінок.[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 3072 особи.[2]

Великий Раковець

Великий Раковець — село в Білківській громаді Хустського району Закарпатської області України.

Площа — 102,6 км². Населення — 15534 жителів. Село розташоване за 14 км від Іршави.

День села — остання неділя червня.

Місцевість гориста, здебільшого покрита буковими, а у верхів’ях гір шпильковими лісами.

Через село протікають річки Берберке та Буковець.

Про виникнення назви села існує декілька переказів. За переказами, село в давнину було розташоване за декілька кілометрів на захід в сучасного місця, на рівнині, яка мала назву Ходиші (від постійної зміни русла потоку), яка навесні та восени підтоплювалась, через що селяни переселялись на підвищення, прямуючи з заходу на схід, тобто назад подібно ракам, через що село дістало назву «Рак-овець»

Існує інша легенда про лікаря на прізвище Раковець, який жив у селі. Він завоював таку шану своєю лікарською роботою, за яку не брав грошей. Серед жителів округи говорили, що вони ходять «До великого Раківця»

Перша згадка датується 1330 роком.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 4322 особи, з яких 2079 чоловіків та 2243 жінки.[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 4549 осіб.

Населення села займається рослинництвом та тваринництвом.

У селі працює фермерське господарство, яке спеціалізується на рослиннистві (зернові та бобові), овочівництві, садівництві та тваринництві.

У селі функціонують декілька магазинів та торгових точок, а також 10 закладів громадського харчування.

  • 4 дошкільні навчальні заклади, у яких перебувають близько 250 дітей і працюють 90 чоловік
  • 2 загальноосвітні школи (І—ІІ ст. та І—ІІІ ст.), у яких навчаються близько 1100 учнів та працюють 100 вчителів
  • школа-інтернат, у якій навчаються близько 160 учнів та працює 40 вчителів
  • дитяча школа мистецтв
  • лікарська амбулаторія загальної практики і сімейної медицини, у якій працюють 40 осіб медперсоналу
  • 2 аптеки
  • 2 бібліотеки
  • заклад культури «Будинок культури», у якому знаходяться літературно-меморіальний музей ім Ю. В. Мейгеша та музей «Берегиня».
  • Церква Різдва Пр. Богородиці. 1856. У 1751 р. в Раковці були дві дерев’яні церкви: одна — з вежею, Покрови пр. богородиці, у доброму стані, з гарними образами і двома дзвонами (можливо, йдеться про церкву в Малому Раківці); друга — Різдва пр. богородиці, всередині краща, ніж перша, з двома дзвонами і красними образами. У 1775 р. вказано, що верхню церкву збудовано 1654 p., а нижню — 1474 р. і відремонтовано 1764 р. У 1847 р. в селі ще була дерев’яна церква, а через кілька років змурували великий кам’яний храм. У 1902 р. церкву оновлено. Бароковий розпис, подібний до розпису в Лозі та Греблі, було виконано в 1907 р. Інтер’єр храму розмалював В. Якубець у 1979—1980 роках. Гарного різьблення іконостас має ще не перемальовані ікони. Кам’яний хрест біля церкви споруджено в 1893 р. за пароха Нестора Ромжі та кураторів Василя Золотаря і Георгія Памачея. Місцевий парох Михайло Еґреші був в’язнем радянських концтаборів з 1949 до 1955 р.

Відомі люди

  • Антон Копинець — український письменник та журналіст. Член Спілки журналістів УРСР.
  • У Великому Раківці народився український радянський письменник Ю. В. Мейгеш.

Заболотне

Заболотне — село в Білківській громаді Хустського району Закарпатської області України.

Перша згадка у 1340 році

Назва села пішла від імені потічка Шардик, який протікав у тій місцевості. Першу згадку про село знаходимо в 1351 році в документі, озвученому в Гейенеші (тепер Словаччина) на нараді наджупанів, про те, що севлюські і хустські госпіти, а також, сини білківського воєводи Карачона захопили Чингаву, Шард, Раковець та інші поселення, які, по праву належали дворянському роду Уйгеї. Їхню правдивість підтвердили судді і присяжні Угочанського і Сотмарського комітатів під клятвою.

У селі дотепер є багато угорських прізвищ, носії яких не знають угорської мови, як не знали і їх предки. Старожили говорять, що в селі побутувала традиція кожному давати вуличну кличку, у якій вказувалося походження за материнською лінією.

У селі знаходиться Свято-Георгіївський чоловічий монастир Мукачівської єпархії Української Православної Церкви

У селі є Заболотнянські озера пл. 40 га.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 698 осіб, з яких 328 чоловіків та 370 жінок.[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 793 особи.

Архіви

ЦНАП ВІДКРИТО – ЗАПРОШУЄМО

Img 6662
20210219 104528

ВРАХОВУЄМО ДУМКИ ЖИТЕЛІВ

опитуваннятреба

ОПИТУВАННЯ ДЛЯ МЕШКАНЦІВ

ОПИТУВАННЯ ДЛЯ ПІДПРИЄМЦІВ

ОПИТУВАННЯ ДЛЯ БІЗНЕСУ

Banerbpd 120x60
державні послуги онлайн
амму