Село Білки має славну історію. Безсумнівно, творять її люди. До непересічних білківчан належить Петро Юрійович Пітра. Він свого часу був керівником сільської ради Білок, зробив вагомий внесок у розвиток рідного села. Двадцять сьомого жовтня на життєвий поріг цієї авторитетної людини завітав прекрасний ювілей – 80-річчя.
З цієї чудової нагоди прийшов привітати Петра Юрійовича Білківський сільський голова Василь Зейкан. Він побажав ювіляру міцного здоров’я, наснаги для роботи над черговою книжкою про село, довголіття, всіляких благ, а також вручив грамоту сільської ради, відзнаку «Почесний громадянин с. Білки» та подарував картину з бісеру.
Разом з сільським головою привітала поважного земляка й начальниця відділу освіти, охорони здоров’я, культури, молоді та спорту сільради Ірина Паньканинець.
Ювіляр залюбки поділився спогадами про роботу на різних посадах та ознайомив гостей із домашнім музеєм, фотоальбомами, в яких світлини з історії села.
Хранитель історії села
(До 80-річчя дня народження Петра Пітри)
Буваючи в місті Іршава, Петро Пітра із Білок ніколи не оминає редакцію газети «Нове життя». Першу свою замітку надрукував у районному часописі. І матеріал був про його односельчанина Петра Світлика, відомого самодіяльного композитора, вчителя музики Білківської середньої школи.
− То було шістдесят три роки тому, − згадує тепер Петро Юрійович.
− Перші публікації зберігаю дотепер. Розповідь про Петра Світлика дорога тим, що його називали народним професором. Він створив ансамбль пісні і танцю «Кукурудзовод», якому у 1967 році було присвоєно звання “Самодіяльний народний колектив». Своїм вчителем його вважає народний артист України Степан Гіга, який прославив рідне село Білки далеко за межами України і якому аплодували і дарували квіти в Німеччині, Франції, Італії, Словаччині, Канаді та інших країнах.
Кілька років тому у Петра Юрійовича народилася ідея усе написане упорядкувати і видати окремою книгою. В Ужгороді, у Всеукраїнському державному видавництві «Карпати» небавом побачили світ книжки: «Білки. Славетне село славетних родин», та «Білки. На берегах долі». В анотації до книг наголошено: «Історія Білок складна, і в усі сторіччя драматична, як і всього Закарпаття. Тут живуть, мріють і трудяться красиві душею, у всіх поколіннях віддані рідній землі люди, що завжди пам’ятають про своє родове, праотче, національне коріння. І усі при цьому з такими унікальними долями, що кожна з них принаймні заслуговує на окрему главу в літописі про село над Боржавою».
Та й постать П. Пітри − дослідника минувшини, історика і краєзнавця, журналіста − знакова. Адже народився він і виріс, формувався характером у родині славетного двічі Героя соціалістичної праці, знатного кукурудзовода, «академіка поля» Юрія Пітри.
Тепер Петро Юрійович − хранитель історії, продовжувач літопису Білок від імені свого покоління, якому випало діяти і працювати на славу рідної землі, задля тих поколінь, які прийдуть після нас. Перша книжка була обсягом 280 сторінок, у ній вміщено близько 120 публікацій про славетне село славетних родин, а також майже 200 фотоілюстрацій. Друга книжка обсягом 252 сторінки та більше 500 фотоілюстрацій. Але він на цьому не зупиняється. Продовжує вивчати документи, збирає свідчення односільчан, щоб відтворити історичні віхи рідного села. У його сімейному архіві понад тисячу світлин від найдавніших часів до сьогодення.
Він безмежно любить свою малу батьківщину, своє село. Бо Петро Юрійович виріс у такій сім’ї, де шанували традиції, народні звичаї. Вважає, що кожен має пам’ятати де народився, де поховані його діди і прадіди, де вони жили, які пісні співали. А головними героями, звісно, є люди – уродженці та мешканці села. Для нього такими є Білки. Тут він вперше сказав слово
«мама», побачив блакитне небо, почув спів пташки, милувався краєвидом гір і швидкоплинною Боржавою.
Нащадки знаменитих людей нерідко губляться у славі своїх батьків, хоча, якщо придивитися до них зблизька, вони теж часто вельми є цікавими особистостями.
Не уникнув такої ситуації і мій співрозмовник Петро Юрійович Пітра. Його знаменитий батько − двічі Герой соцпраці, багатолітній депутат Верховної Ради СРСР Ю.Ю. Пітра відсунув своєю гучною славою, так би мовити, на задній план не тільки власних домочадців, а й керівників колгоспу та району, бо ж називали колись Іршавщину краєм Юрія Пітри, а Білки − селом, де мешкає Пітра.
Петро Пітра був єдиною дитиною в сім’ї Юрія Юрійовича та Йоганни Петрівни. Правда, тоді, коли він народився, його батьки не мали не те що власної хати, а й навіть власного кутка. Винаймали маленьку кімнатку у місцевого єврея. Невелику хатинку збудували згодом.
− Нинішній наш будинок побудований у кінці 60-х, − згадує Петро Юрійович, − а ініціатором став тодішній перший секретар райкому партії Анатолій Червінський. Побачивши, в якій хаті проживає наша сім’я, присоромив і колгоспне, і районне керівництво…
Після закінчення десятирічки, за наполяганням батька і його друзів, Петро пішов учитися в Мукачівський сільськогосподарський технікум на зоотехніка. Все йшло гладко, доки не зустрівся із Федором Потушняком − земляком, письменником і на той час вченим з Ужгогородського університету, котрий саме проводив археологічні дослідження на околицях Білок. Петро Пітра був його добровільним починком.
− Знаєш, Юрку, − сказав якось знаний науковець його батькові, − мені здається, ти неправильно вибрав майбутнє для сина. Він природжений історик і газетяр. Віддавай його до нас, на історико-філологічний факультет.
Так і сталося. Молодший Пітра продовжував свої журналістські пошуки. Після закінчення навчання в університеті його направили у Сваляву кореспондентом-організатором районного радіомовлення. Одночасно у вечірній школі викладав історію. Звідси Петра Юрійовича забрали в армію, а його дружина, Юстина Іванівна, повернулася до батьків у Білки − скоро на світ мав з’явитися їхній первісток, якого відтак назвали на честь діда.
Після армії молодий Пітра працював у апараті райкому комсомолу, був організатором роботи червоних слідопитів, які прославили район на всю Україну. Потім його спочатку перевели у Загаття, де був заступником голови колгоспу і партійним секретарем, а опісля довгі роки займав таку посаду в Білках. Чимало добрих справ зробив на посту голови сільради і на посаді директора Білківського міжшкільного навчально-виробничого комбінату. Зокрема, завдяки саме наполегливості П.Ю.Пітри ліцензовано і сертифіковано робітничі професії випускників − водіїв категорії «С», швачки-мотористки та оператора комп’ютерного набору. Певний час викладав у Довжанському економічному коледжі.
Все своє життя він збирав матеріали про діяльність батька, проявив себе справжнім спеціалістом музейної справи.
- Біда в тому, − говорить Петро Юрійович, − що при ліквідації музеїв безслідно пропали дуже цінні експонати і, насамперед, картини.
Добре, що багато історичних цінностей П.Ю. Пітра зберігає вдома. Тут вирізки із газет, починаючи із 1946 року, журнали, книги, фотографіі різних років, пов’язаних із його батьком. А ще є велика фільмотека і фонотека. Всі матеріали систематизовані, доступні. Дотепер зберігає матеріали, надруковані в районній газеті «Нове життя».
Петро Пітра легко міг стати прекрасним журналістом, літератором чи науковцем.
−Коли я був студентом, усі тоді творили, досліджували. Моїми студентськими друзями були відомі професори Дмитро Данилюк, Микола Зимомря, Степан Бобинець, письменники Василь Вовчок, Петро Скунць. Усі вони були активними дописувачами обласних і всеукраїнських газет, співпрацювали із відомими тогочасними журналами.
Не бувало, жодного тижня, щоб до Юрія Юрійовича не навідувалися журналісти, різного роду і рангу посадовці, колеги по вирощуванню кукурудзи. В їхній оселі побували відомі журналісти Закарпаття Олександр Сенинець, Іван Мокрянин, Юлія Зейкан, Григорій Ємець, Віктор Дрогальчук, Іван Гудзоватий, письменники Іван Чендей, Василь Поліщук, Антон Копинець, Юлій Боршош-Кум’ятський, Федір Потушняк, Юрій Мейгеш, Василь Кохан, Василь Вароді, Дмитро Кешеля, Іван Хланта, Юрій Шип, художники Гаврило Глюк, Антон Кашшай, Володимир Микита, композитор Михайло Машкін, народна артистка України Марія Харченко, народна артистка України, балетмейстер Клара Балог та інші.
Тепер мало хто вже пам’ятає, що в часи правління Микити Хрущова закрили останню діючу греко-католицьку церкву в рідному селі. Влада настоювала, щоб там влаштували склад для зберігання мінеральних добрив. Голова колгоспу Петро Білинець був іншої думки: разом із своїм заступником Петром Пітрою переконали чиновників відкрити тут музей. Можновладці погодилися з ними, і невдовзі свята обитель була врятована.
У передньому слові до книжки «Білки. Славетне село славетних родин» Петро Пітра зізнається: «Не знаю іншого села, про яке було б написано стільки книг, брошур, журнальних і газетних публікацій, знято стільки документальних кіно- і телефільмів, як про мої рідні Білки. Причина, здавалося б, проста: що не вулиця − історія. Що не родина − історія. Я вдячний Небесам і рідним батькам, що народився на цій землі. Вдячний долі, що дозволяє мені додати сторінку до загальної Книги Пам’яті мого покоління і моєї родини».
Мудро написано. Краще не скажеш. До цього лише слід додати, що завжди надійною опорою є дружина, Юстина Іванівна. Разом вони виростили і виховали двох синів − Юрія і Петра. Тепер вже мають четверо внуків − Юрія, Федора, Петра і Яночку та правнука Вільяма.
…27 жовтня П. Ю.Пітрі виповнилося 80 років. І дякує Богу, що прожив стільки літ!
Василь Шкіря,
член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії ім. Ф. Потушняка
