Годинник тІкає, наче пришвидшений пульс… З Ужгорода прямує траурний кортеж, який везе в останню дорогу героя з Імстичова Юрія Петровича Завадяка. У Сільці чекає понад двадцять автівок, щоб приєднатися до кортежу. Це друзі та інші односельці, котрі поважали Юрія…
…Щира усмішка на обличчі, порепані долоні від важкої праці, людяність і простота, які огортають душу…Таким багато кому запам’ятався Юрій. У свої повних тридцять три він самотужки «вигрібав» у тому житті, крутився, наче самотній вовк в хорошому сенсі цього слова. Доволі давно помер батько, а понад півтора року тому поховав маму. Морально підтримували сестри Віра та Мар’яна. Юрій мріяв мати усе своє і докладав для цього зусиль, а також хотів створити сім’ю.
…Що таке «передок» і бої на сході країни, він знав не з чужих слів і чуток. Тримався мужньо до останнього, та клятий ворог не залишив йому шансів на життя. Кожен з нас розуміє, що це означає без зайвого пафосу, коли ти віддаєш найцінніше, що у тебе є, заради інших. І ми маємо зробити усе, щоб пожертва Юрія не була марною. Хай той окупант, який прийшов з мечем на нашу землю, від нього ж і загине…
Сьогодні було усе…Оркестр, спалахи фотоапаратів, кортеж, щирі слова…Та, на жаль, не з приводу весільної церемонії…
Хай Бог візьме героя під свою опіку!
