Дотримання засад, закладених в Декларації прав людини, та культивація думки людей, що права і свободи не залежать 🙅♂️ від раси, кольору шкіри, статі чи інших чинників, – це той порядок, ☝️ який має функціонувати абсолютно в кожному сучасному цивілізованому громадянському суспільстві. Але, враховуючи той факт, що Загальна Декларація прав людини не є договором і, як декларація, сама по собі не має обов’язкової сили, виникла необхідність надати правам, які вона закріплює, силу закону.
Одним з правових актів з такою функцією стала Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, що була ратифікована Україною як членом Ради Європи в 1997 році. Відтак, українці отримали дієвий механізм забезпечення права на індивідуальне звернення до 👨⚖️ Європейського суду з прав людини для захисту своїх порушених інтересів. До слова, і 📙 Конституція України чітко визначає, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Проте вже дев’ятий рік Україна на своїй законній суверенній території стикається з безпрецедентною зневагою до прав людини загалом та до міжнародних правових актів зокрема. Початком цьому стала анексія українського Криму та окупаційна агресія по відношенню до населення сходу України, що минулоріч переросла в криваву повномасштабну війну проти всього українського народу.
Чого лише вартує застосуванням до українців на тимчасово окупованих територіях терору, фізичного примусу 👊 з метою завдання ними шкоди правоохоронюваним інтересам чи навіть участі в абсурдних псевдореферендумах, котрі не мають жодної юридичної сили.
❗️Так, механізм захисту прав людини в подібних випадках визначений в статті 40 Кримінального Кодексу України, адже ця норма убезпечує особу від покарання за діяння, яке її примусили вчинити.
